- Дайте літаки, - просив Президент.

- Ми не можемо, бо то буде початок третьої світової.

- Дайте літаки, нас убивають.

- Ні, нато не вмішуватиметься.

- Дайте літаки, вбивають наших дітей.

- Ні, ви ж все одно не вмієте на них літати.

- То дайте старі радянські літаки..

- Нехай Польща дасть, а ми взамін дамо Польщі нові. Хоча ні, не дамо.

- Дайте літаки, наші міста рівняють із землею!

- Ми дамо каски, бронежилети та гуманітарку. 

- Нам не потрібна гуманітарка, нам потрібні літаки...

І Україну продовжували вбивати. Молодих чоловіків із зв'язаними за спиною руками. Стареньких. Діток. Дівчат і жінок гвалтували, роздягали, і їздили по їхніх трупах танками.

Грабували затишні будинки і везли ще теплі сережки та персні своїм недолугим самкам.

Влаштовували базари у Білорусі, де нашвидкуруч збували крадені планшети, коври та кросівки. Слали посилки із намародерствуваним до свої огидних брудних домівок.

І реготали, як нечисть, і хвалились тим, що вони творять на Україні, у перехоплених телефонних розмовах.

- Дайте літаки! - просив Президент із втомленими очима. Світ мовчав.

Та дайте вже ті літаки..

Поширюйте, нехай читають. Бо це вже колективна світова відповідальність.

Читайте головні новини України та світу на наших сторінках у Facebook, Telegram та Instagram
Українська Сторінка